Як це — бути мамою журналіста? Спецпроєкт Суспільного до Дня матері

Як це — бути мамою журналіста? Спецпроєкт Суспільного до Дня матері

9 тра. 2020

 

Що відчувають мами журналістів, коли бачать своїх дітей на екрані? Як дають раду хвилюванню, коли доводиться відпускати їх у небезпечне відрядження? Чи згодні з вибором професії сина або доньки?

Про це ми запитали в мам журналістів Суспільного — читайте в особливому спецпроєкті з нагоди Дня матері.

Читайте також: «Ми йдемо правильним шляхом — завдяки команді», — генпродюсер інформаційного мовлення Суспільного Федір Скрипник

«Ніколи не казав мені про небезпечні ситуації заздалегідь», — Олена Гомон, мама ведучого та журналіста новин на UA: ПЕРШИЙ Олексія Гомона

— Я дізналася про те, що Олексій хоче стати журналістом, коли він вирішив, куди вступатиме після закінчення школи. Він сам обрав цю професію, і я поважаю його вибір. Ми ніколи не нав’язували йому своєї думки. Це небезпечна робота, яка може мати серйозні наслідки. До того ж часто це непередбачувані ситуації.

В Олексія були репортажі з прифронтової зони — він їздив на лінію розмежування з ОБСЄ. Включався також і коли горіли склади з боєприпасами в Балаклії — там він справді травмувався. Ніколи не казав мені про небезпечні ситуації заздалегідь. Я про це дізнавалася вже постфактум. За це йому теж дякую, бо він мене оберігає, дбає про мене та хвилюється. Якби була на його місці — зробила б так само.

Але з огляду на те, що ми живемо на відстані одне від одного, радість щодня бачити Олексія в ефірі перекриває це хвилювання. Наче він поряд зі мною.

Передусім бажаю мамам журналістів, щоб їхні діти були здорові й щасливі. Щоб вони жили в мирній країні. Щоб ми не хвилювалися через те, що дитина потрапила в скрутну ситуацію. А до того ж щоб робота давала не тільки моральне задоволення, а й матеріальне. І щоб країна піклувалася про свою молодь.

«Журналістика — як рок-н-рол, тут так, що дух захоплює», — Алла Оленич, мама кореспондентки Суспільного Анастасії Жук

— Перша реакція на те, що моє невгамовне дитя обрало спеціальність «Сходознавство» на історичному факультеті, — шок. Адже я розуміла, що ця «сходознавиця» довго без мікрофона не зможе. Ще зі школи вона бігала з ним і записувала різні репортажі. Уже за рік Анастасія ошелешила родину новиною, що пройшла відбір на курси журналістики на 1+1. І це стало справжнім стартом.

Звісно, знаю, наскільки робота журналістки небезпечна. Це взагалі окрема тема, досить болюча, мене зрозуміють тільки матері. Залишається лише молитися й вірити, що все буде добре. Коли моє дитя сказало, що прикладом для неї є Григорій Гонгадзе, от тоді я збагнула, що це може бути надовго й взагалі мені треба вже починати тривожитися із цього раннього шкільного віку. 

Захвилювалася, коли побачила свою дитину в марафоні «На карантині» на UA: ПЕРШИЙ. Коли всі сидять удома, а моє дитя бігає Києвом у рукавичках і масці. І от тоді, коли всі мої подруги зустрічають дітей удома, усі працюють і вчаться дистанційно, сидячи на диванах десь із чаєм та маминими пиріжками, я передаю свої пиріжки до Києва з надією, що моє дитя здорове. Журналістика — як рок-н-рол, тут так, що дух захоплює. Це небезпечно, але якщо це дає їй радість, то я в неї вірю і знаю, що все буде добре. 

Усі репортажі моєї маленької журналістки для мене бентежні. Я бачу, як вона готується, що саме її непокоїть і що вражає найбільше. Головне для мене навіть не те, як вона говорить, а спершу — який у неї вигляд та чи вона здорова. А потім уже сама новина. Напевно, у всіх батьків журналістів так.

Насправді іноді дуже хвилююся й деякі репортажі переглядаю кілька разів. Перші емоції, коли бачу свою дитину на екрані, нагадують сцену з фільму «Брюс Всемогутній», де ведучий у прямому ефірі не може нічого сказати. Кожну секунду невеликої паузи я стрибаю біля телевізора й переймаюся через кожне слово, погляд та нюанс. Потім усе обговорюємо, і мені здається, що хвилююся більше я. І що це, може, навіть трохи кумедно збоку.

Хтось із відомих сказав, що журналіст — це той, хто вміє щодня заповнювати порожнечу. Моя Настуня саме така, із нею не буває порожньо. Це велике щастя — зрозуміти, чого ти хочеш у цьому житті. Цьому можна тільки позаздрити й побажати успіху. Усе починається з віри у свою дитину. Усім мамам журналістів зичу тільки добрих новин.

«Це важливо не тільки для нас, а й для людей, які дивитимуться новини», — Марина Галка, мама кореспондента Суспільного Нікіти Галки

— Коли я дізналася, що Нікіта працює «в полі» під час епідемії, у мене був шок. Я була на роботі, і він мені подзвонив, просто поставивши перед фактом. Після репортажу з Радомишля Житомирської області (де зафіксували перший летальний випадок захворювання на COVID-19 — прим. ред.) йому довелося два тижні бути на самоізоляції. Ми хвилювалися, чи не захворіє він, чи не захворіємо ми всі. Але потім градус напруження спав, і ми зрозуміли, що це важливо не тільки для нас, а й для людей, які дивитимуться новини, щоб знати, що таке коронавірус і як захиститися. Можливо, це реальність, у якій нам доведеться жити далі. Але тривога, звісно, була.

Це вперше ми зрозуміли, що є небезпека в професії. А вдруге, коли син був на Майдані, а в цей час на журналіста hromadske (Богдана Кутєпова — прим. ред.) напали правоохоронці. Я збагнула, що можуть бути не тільки провокації з боку пересічних людей, а навіть сутички з представниками поліції, влади, будь-що. Особливо в нашій країні, де журналісти незахищені.

Однак передусім — я довіряю сину. Довіряю всесвіту, Богу. І взагалі ми в цьому світі не над усім маємо контроль, і те, що має статися, станеться. Просто намагаюся вірити, що все буде добре. 

Хочу побажати мамам вірити у своїх дітей. Десь у серці молитися за дитину, бути оберегом для неї. Надихати й допомагати здійснювати мрії.

«Це відповідальна позиція людини у світі, від слова, совісті й вибору якої залежить наше майбутнє», — Ірина Котубей, мама кореспондентки Суспільного Олесі Котубей

— Коли дізналася, що Олеся обрала факультет журналістики, то відчула й подив, і радість, і тривогу. Але це був її свідомий вибір, до якого поставилася з повагою.

Дивилася включення своєї доньки в телемарафоні «На карантині», звісно, звертала увагу на засоби захисту й дистанцію і вірила, що все буде добре. Вірю в найкраще — в Олесі, її колегах, нашій країні.

По-справжньому занепокоїла ситуація, пов’язана зі звільненням Олесі з телеканалу ZIK за власним бажанням. Причиною стала зміна власника й впровадження нової редакційної політики. Я підтримала її рішення та громадянську позицію.

Пишаюся роботою своєї доньки. Це відповідальна позиція людини у світі, від слова, совісті й вибору якої залежить наше майбутнє.

Любіть своїх дорослих дітей, підтримуйте їх, довіряйте їм і не хвилюйтеся — усе буде добре!

«Моя дитина шукає свій шлях — це заслуговує на повагу», — Марія Колдомасова, мама кореспондента Суспільного Іллі Колдомасова

— Звістка, що мій син почав працювати журналістом, викликала яскраві емоції. Розумію, що це та професія, яка вимагає максимальної самопосвяти. Безперечно, вона може бути пов’язана з ризиком.

Перше враження, перша емоція — це гордість, як у будь-якої мами, і радість, що мій син на тому професійному шляху, на якому хотів бути. Далі — думки, як йому допомогти, як застерегти, якими порадами, досвідом. Але розумію, що люди, які працюють у журналістиці, знають, наскільки різні її грані.

Однією з найтривожніших митей було включення мого сина, коли він брав інтерв’ю в амбулаторії в Ірпені та біля Олександрівської лікарні, де приймають людей, хворих на COVID-19. Побачивши спорядження, у якому моя дитина, — захисні окуляри, маска й спеціальний костюм, я спочатку подумала, що це зйомки якогось фільму. Але напевно, таке відчуття виникає, коли небезпека близько. 

Вірю в нього. У те, що люди, які мають досвід роботи в журналістиці, які працюють разом із моїм сином, розуміють усю тривожність ситуації. Вірю, що вони підкажуть, допоможуть зробити так, щоб будь-який репортаж був максимально безпечний.

Я пишаюся тим, що робить Ілля. Знаю, що моя дитина шукає свій шлях — це заслуговує на повагу.

Бажаю мамам журналістів терпіння, віри у своїх дітей. Максимально підтримуйте їх, навіть якщо розумієте, що їхня робота непокоїть вас.

«Сама себе заспокоюю, що вона вже доросла, сильна духом, обов’язково з усім упорається, а коли не допомагає — п’ю валер’янку», — Алла Серватинська, мама кореспондентки Суспільного Єлизавети Серватинської

— Рада, що дочка обрала саме журналістику. Хоча перша думка була, що це небезпечна робота. А вже потім заспокоювала себе, що це цікаво. Хороший вибір. Добре, що вона робить улюблену справу. Важливо знайти в житті роботу, яка тобі до душі.

Боялася за свою дитину й думала, як можу їй допомогти, коли в доньки мало бути інтерв’ю з монахами Києво-Печерської лаври. Хоча, звісно, через коронавірус усі ситуації можна вважати небезпечними.

Хвилююся за неї. Сама себе заспокоюю, що вона вже доросла, сильна духом, обов’язково з усім упорається, а коли не допомагає — п’ю валер’янку.

Любі мами наших діток-журналістів, завжди підтримуйте їх, будьте здорові. Щоб над нами всіма було мирне небо, щоб ми жили спокійно. Обов’язково дивіться всі інтерв’ю, репортажі й включення наших дітей.

«У дев’ятому класі донька сказала мені, що хоче стати журналісткою, щоб розповідати людям правду», — Анна Тимофійчук, мама кореспондентки Суспільного Христини Тимофійчук

— У дев’ятому класі донька сказала мені, що хоче стати журналісткою, щоб розповідати людям правду. Гадала, що до вступу у виш вона передумає, однак цього не сталося. Тому несподіванки не було. Звісно, думала, що це небезпечна робота, але це її вибір, який поважаю.

Дивлюся репортажі доньки та, як кожна мама, хвилююся за свою дитину. Але знаю, що їй подобається те, що вона робить, тому підтримую її. Нині мене непокоять ситуація з епідемією та загроза здоров’ю моїй доньці. Упоратися з емоціями допомагає молитва.

Пишаюся своєю донькою, її цілеспрямованістю та впевненістю. Вона завжди досягає того, чого хоче, однак багато для цього працює.

Мамам інших журналістів бажаю витримки й завжди бути на зв’язку з дитиною.