«Для мене незаангажованість є ідеалом» — ведуча «Теми дня. Культура» на UA: БУКОВИНА Оксана Драчковська

Про роботу ведучою на UA: БУКОВИНА, особисте й публічне — журналістка, письменниця та громадська діячка Оксана Драчковська.

Чому вирішили стати журналісткою?

— Журналістику обрала спонтанно. Завжди непогано володіла словом, однак схилялася до іншого. У старших класах планувала вступати на історичний факультет. Але якось побачила фільм, у якому головні герої були журналістами. І мені здалося, що це надзвичайно романтична професія.

Чому Суспільне?

— Вагома перевага — працювати на каналі, про який ніхто не скаже, що він належить олігархові або обслуговує політичну силу. Хоч я реалістка й розумію, що абсолютна незалежність у медійній сфері (та й у будь-якій іншій) — утопія, для мене незаангажованість усе одно є ідеалом, до якого завжди прагну в професії.

Чим дивували гості студії?

— Не так дивували, як вражали. Хто чим. Одні відкритістю й щирістю, інші бездоганним самовладанням, трохи навіть акторством. Але те, що змушує сказати «ах» — це абсолютна обізнаність у темі. Якщо з інтерв’ю отримую нові факти, нові знання — це найкращий досвід. Щоправда, існує ще одна сторона взаємодії зі співрозмовником — енергетична. Є люди, які випромінюють тепло, незалежно від того, що і як вони говорять. Коли вдається заманити до студії такого гостя — це просто щастя.

Чи хотіли б щось змінити у своїй роботі?

— Так, відчуваю, що зміни потрібні. Наприклад, у форматі програми хочеться якоїсь динаміки. Часом мені здається, що, можливо, у нинішньому світі й не залишилося людей, здатних подивитися повністю 26-хвилинне студійне інтерв’ю. Якщо, звісно, воно не з ними чи їхніми близькими.

Із чого почалася кар’єра письменниці?

— Не можу сказати, що в мене ніколи не було письменницьких амбіцій. Щось починала писати ще в школі, потім студенткою. Але швидко кидала ті затії. Мені здавалося, що в літературу треба йти з якимось абсолютним ноу-хау. Тобто вигадати новий стиль, напрям. Одне слово, я була занадто зосереджена на формі, а змісту значення не надавала. Перевернув мій погляд на ці речі світлої пам’яті письменник Василь Кожелянко. По-перше, він переконав мене, що я можу писати щось художнє, бо в моїх газетних публікаціях уловлював літературні елементи. А ще надихнув власним прикладом. Точніше кажучи, своїм автобіографічним оповіданням «Чайна ейфорія». Перечитуючи цей неймовірно талановитий і щирий твір, я зрозуміла, що треба просто писати про пережите. От і все. Маєш цінний і цікавий досвід — сідай пиши. Так, перебуваючи на заробітках в Іспанії, написала повість «Нянька/Ненька». То була моя перша книжка, до якої Василь ще встиг написати передмову, та до її виходу, на жаль, не дожив.

Ваша інклюзивна казка «Зайчик-нестрибайчик та його смілива мама» — автобіографічна?

— Часто кажу, що будь-який твір автора — певною мірою автобіографічний. Хоч що б ми писали — завжди пишемо насамперед про себе. Адже неможливо абстрагуватися від свого досвіду, переживань, емоцій, усього, що наповнює душу, а потім перетікає в друковані рядки. Та водночас навіть автобіографічний за визначенням твір не є таким на сто відсотків. Інакше він ніякий не художній. Звісно, казка народилася з пережитого, але це все одно казка.

Чого навчає історія Зайчика-нестрибайчика?

— Вона має не так навчати чогось, як ламати стереотипи. Наприклад, той, що щастя людини, яка не може ходити — у тому, щоб почати ходити. Я переконана: так думає абсолютна більшість людей. Насправді можна мати повноцінне й щасливе життя, пересуваючись на інвалідному візку або будучи незрячою людиною чи з порушеннями слуху... Просто цим людям потрібні певні умови, і наше завдання — створити їх.

Що залишається за кадром «Теми дня. Культура»?

— За кадром залишається моя неймовірна емоційна втома. Для мене інтерв’ю (особливо телевізійне) — насамперед обмін енергією. Тому я намагаюся передавати гостям максимум тепла й позитиву. Це не має нічого спільного із сюсюканням, це потрібно, навіть коли звучать не дуже приємні для співрозмовника запитання. Тобто зі змістом розмови ніяк не пов’язано. Тому гості найчастіше йдуть від мене веселі, бадьорі й щасливі, а я ледве ноги переставляю, повертаючись додому зі студії. Та не подумайте, що я скаржуся. Один із головних законів усесвіту такий — що більше віддав, то більше отримав. Уже наступного дня мій вакуум наповнює свіжа енергія, якою я готова ділитися з новими співрозмовниками.